Григорій Хмара

Григорій Хмара (1893, Полтава – 1970, Париж)

Григорій Хмара — російський, німецький та французький актор українського походження. З 1910 по 1920 роки — актор МХАТу Станіславського, з 1915 — також у російському німому кіно. З 1920 року — разом з «качаловською трупою» Художнього театру опиняється в Німеччині, де й лишається на еміграції.

1923 року дебютує в німецькому кіно. Цього ж року разом з трупою МХАТу знімається в головній ролі в експресіоністичному шедеврі Роберта Віне "Раскольніков" (Raskolnikow) за мотивами роману Достоєвського "Злочин і кара", та в стрічці «Ісус Назаретянин, Цар Юдейський» (I.N.R.I.) того ж режисера в ролі Ісуса. Подальші фільми закріплюють зірковий статус актора. Хмару називають "Мозжухіним німецького кіно".

1924 року Хмара бере шлюб із Астою Нільсен, першою "великою зіркою" європейського німого кіно, разом з якою знімається у семи стрічках. Зокрема з нею та з Гретою Гарбо 1925 року Хмара грає в фільмі «Безрадісний провулок» (Die freudlose Gasse) видатного німецького кінорежисера Георга Вільгельма Пабста, визнаному одним із найкращих німецьких фільмів Веймарської доби.

Наприкінці 1920-х - на поч. 1930 рр. Хмара, все менше запрошуваний у кіно в тому числі в зв'язку з бойкотом Асти Нільсен крупними кіновиробниками, створює театральну трупу Group of Prague з російських акторів-емігрантів, з якою успішно гастролює Європою. Популярність Хмари в Німеччині закінчується з приходом звукового кіно, проте 1929 року він іще встигає знятися в стрічці польського кінорежисера-експресіоніста Генріка Шаро "Сильна людина" (Mocny Czlowiek), що став шедевром польського міжвоєнного кінематографа.

В 1933 році Хмара перебрався до Франції, де заробляв виступами в вар'єте та театральними уроками у власній студії. Через сильний акцент його подальші з'яви в кіно обмежувались екзотичними епізодичними ролями (наприклад у фільмах «Місія в Танжері» та «Мій приятель – циган» з Луї де Фюнесом в головних ролях), хоча він і далі успішно грає на театральній сцені п'єси російських та скандинавських драматургів. З 1950-х років поновив уроки театральної майстерності в своїй студії на Монпарнасі, як учень та послідовник Станіславського та авторитетний теоретик його системи.